«… Пригнувшись, широко розставивши ноги, наче підлога під ним опустилася й піднялася на морській хвилі, він пішов за своїм супутником. У величезних кімнатах було занадто тісно для його розмашистої ходи — він завжди боявся стукнути плечем у двері чи витрусити якусь безделлю з каміна. Він маневрував між різними об’єктами, перебільшуючи небезпеку, яка існувала більше в його уяві. Шестеро людей могли вільно ходити між фортепіано та столом, заваленим книгами, але він наважувався робити це лише з завмиранням серця. Його важкі руки безпорадно звисали, він не знав, що з ними робити. І коли він раптом уявив, що ось-ось торкнеться книжок на столі, переляканий кінь відійшов убік і мало не перекинув табуретку з фортепіано. Він подивився на свого впевненого товариша по ходьбі і вперше в житті подумав про те, наскільки незграбна його власна хода і чим вона відрізняється від інших людей. На мить його охопив сором від цієї думки…»
